Теорія соціально-культурних відмінностей є набагато простішою, аніж те, що маєш на кожному кроці під час роботи у міжнародній команді. Оцінювання результатів і впливу гуманітарної місії в Україні – це декілька разів на день не розуміти, як пояснити іноземцям, що у нас тут відбувається і чому. Мені інколи не вистачає знань, а інколи я розумію, що я під таким кутом на проблему не дивилася і тим більше не порівнювала з тим, що в інших країнах, аби це пояснити своїм колегам з оцінювання.
Перше, що мене здивувало, це те, що іноземці, які працюють в міжнародних організаціях, і приїхали надавати гуманітарну допомогу українцям під час війни, зовсім нічого не знають про нашу країну. І навіть через 2 роки постійного проживання і роботи, вони чесно зізнаються, що не знають нічого про Україну. Більшість з них має досвід гуманітарної допомоги в різних країнах, і вони той досвід накладають на українські реалії, навіть не поцікавившись, наскільки цей досвід є тут доречним. Їх коло спілкування - це колеги в офісі, серед яких дуже мало українців.
Мені пощастило з напарницею, з якою я виконую «польові» роботи. Вона вперше в Україні, вона намагається зрозуміти, що і чому тут відбувається, і додає мені роботи пошуком відповідей на її запитання.
Перше запитання було про «воєнний стан»: «Чому усі офіційні документи про «воєнний стан»? Де офіційні документи про війну? Чому зазвичай щодо війни в Україні вживають слово «конфлікт»?» Оскільки надання гуманітарної допомоги передбачає дотримання гуманітарних принципів, які виключають підтримку військових, то її питання мають сенс. Під час кожного інтерв’ю ми чуємо, що в Україні не вдається дотримуватися гуманітарних принципів, тому що «кожна бабуся підтримує українську армію».
Було запитання про роль жінки в українському суспільстві. Гендерна рівність також має дотримуватися під час надання гуманітарної допомоги, а також допомога має сприяти покращенню гендерної рівності. Моїй колезі кинулося в очі наступне: українські чоловіки кажуть, що українська жінка як вареник у маслі – жодних проблем, повна свобода вибору, рівність у розподілі вигоди за роботу. Іноземці, які тут працюють, кажуть, що в Україні жінці живеться вкрай важко. «Як насправді живеться українській жінці?», - питає вона.
«Українські сім’ї дійсно настільки бідні, що їх дітей потрібно годувати у школах?», - запитала колега. Тут довелося розповідати про те, що для українців дуже важливо бути ситим, оскільки під час голодомору люди отримали колективну трансгенераційну травму (тобто таку, що передається від людей, які пережили голод, до їхніх нащадків). А ще довелося розповідати про правила харчування, як вкорінилися за радянщині і нічого спільного зі здоровим харчуванням не мають.
На початку кожного інтерв’ю я дуже просила людей із розумінням ставитися до запитань, оскільки іноземці не знають, як ми живемо, але хочуть зрозуміти. Люди терпляче розповідали як вони жили до війни, що вони втратили під час війни, чому вони відмовляються інтегруватися у нову громаду, чому вони так розраховують на гуманітарну допомогу.
У нас з’явився власний жарт: «Україна - це не Судан!», за яким ховається дуже багато досвіду реалізації гуманітарних місій в різних країнах.
Колега попросила мене щось почитати про історію Україну «без пропаганди». Українці на це прохання реагують дуже болісно, проте тут мова не про «український націоналізм», а про те, що відбувається саме в її країні. А я просто радію, що людина зацікавилася нашою історією.
Я намагалася їй показати не лише те, що постраждало від війни, а й те, чим ми пишаємося, що намагаємося вберегти. «А чому українці, які не постраждали від війни, їдуть в інші країни?», - запитала вона. Я сказала, що багато українців вважає, що в інших країнах краще, аніж тут. Вона відповіла, що в Україні їй дуже сподобалося. А бачила вона багато різного. І дім її у Європі.
Comments