«Уява про те, що «Україна - центр історії» формує україноцентричний погляд на деякі речі і це зменшує об'єктивність», - зауважив громадський активіст однієї з країн Балтії. Оскільки нас, українців запитали, як нам живеться у центрі історії, то я відповіла наступним чином.
Центр історії місцями є справжнім пеклом. Що значить бути в центрі історії для мене? Це розуміти, що наступної миті мене може не бути. Розуміти, що немає чим годувати малих дітей. Бачити, як навколо горять села і як гинуть цивільні, - дорослі і діти. Знати, що тих, хто загинув поруч з тобою, шукають родичі, але не мати змоги їм допомогти: те, що лишилося від людей, російська техніка вкатала в асфальт. Возити харчі і речі першої допомоги по дорозі, яка горить. Отримувати смс про допомогу від людей, які лишилися в окупації. Зустрічати людей з окупації. Говорити з рідними людьми щоразу як востаннє. Щодня отримувати звістки про те, що загинули родичі, близькі, друзі. Жити без світла, води, тепла. Щодня і щоночі чути, як працюють гради, бачити над головою ракети, просинатися від вибухів, дізнаватися про руйнування не лише цивільної інфраструктури, а й приватного майна, смерті людей у власних ліжках. Щодня їздити знищеними війною містами і селами. Бачити, як знищується щойно побудоване і відновлене. Мріяти про сон, а у снах бачити війну.
Чому Україну вважають центром історії? Напевно тому, що українці не чекали на НАТО, аби дати відсіч «найсильнішій армії», і тому, що саме громадянське суспільство не дозволило «взяти Київ за 3 дні». Напевно тому, що вже за 1,5-2 місяці після деокупації в Бучі відкрилися ресторани і квіткові магазини, а станом на сьогодні відновлена уся інфраструктура. Напевно тому, що українці власним коштом купували, і власними руками робили усе, що потрібно хлопцям і дівчатам на фронті. Напевно тому, що самоорганізація і гуртування українського суспільства під час війни дивує навіть самих українців. Напевно тому, що я не боюся сказати, що чиновник є мудак, і ініціювати зміни до закону чи постанови, яка мене не влаштовує. Напевно тому, що українці ініціювали зміни до міжнародного права, яке наразі є неробочим.
Вже після заходу я подумала про те, що хлопець у чомусь таки правий. Болючий досвід війни, носієм якого я є, заважає об’єктивно дивитися на певні речі. Потрібно залучати фахівців інших країн до вирішення низки завдань. Це, на мою думку, вирішить два завдання. По-перше, забезпечить неупереджений погляд на проблему і можливості її вирішення. По-друге, розповість міжнародній спільноті про те, що насправді відбувається в Україні. Дуже ріже вухо, коли впливові посадові особи з Європи кажуть, що не знають нічого про ситуацію в Україні, але їх досвід участі в громадянській війні говорить про те, що нам важливо сісти за стіл перемовин.
Comments